Стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплат особам, які проходять службу в поліції.

Загально відомо, що державні гарантії  та  відносини,  пов’язані  з   відпусткою, регулюються  Конституцією  України,  цим Законом, Кодексом законів про працю України,  іншими законами та нормативно-правовими актами України (ст. 1 Закону України «Про відпустки»). Відповідно до ст. 21 зазначеного Закону, заробітна плата  працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до її початку.

Необхідно зауважити, що вказані закони та підзаконні нормативні акти не встановлюють обмежень щодо їх застосування в частині своєчасної виплати та стягнення середнього заробітку до правовідносин, що виникають при проходженні служби особами в органах МВС України.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу, звільненому ним працівникові усіх сум, які повинні бути йому виплачені на день його звільнення, згідно з вимогами ч. 1 ст. 117 КзПП України,роботодавець повинен виплатити цьому працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

      У ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» законодавцем визначено, що компенсація громадянам  втрати  частини доходів у зв'язку з порушенням  строків  їх  виплати  провадиться  у  разі затримки на один і більше календарних місяців 
виплати доходів. Під доходами слід розуміти грошові доходи громадян,  які вони одержують на території України і які не  мають разового характеру у т.ч. заробітна плата (грошове забезпечення) тощо.

  У пункті п. 2.1. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 р у справі  №1-13/2013 зазначено –

 Основний Закон України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов’язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 13). Складовою цього обов’язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13частини першадругасьома статті 43 Конституції України). Конституційний Суд України в Рішенні від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід’ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини). Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Крім обов’язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов’язання роботодавця матеріального змісту…Такі зобов’язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону, зокрема щодо оплати щорічних відпусток.

Зазначене дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 Кодексу і статті 1Закону, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону.

З наведеного вбачається, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати незалежно від їх назви (у т.ч. грошове забезпечення), на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

У справі за позовом мого клієнта Верховний Суд, частково задовольняючи касаційну скаргу Клієнта, у постанові від 26.06.2020 погодився із вищенаведеною позицію та зазначив, зокрема, таке: «Згідно з правовою позицією,  висловленою колегією суддів Верховного Суду України у своїй постанові від 17 лютого 2015 року (справа №21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Суд звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, затримку виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України. Згідно з частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Колегія суддів зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність».