Про досвід допомоги позичальникам банків та фінустанов

За більш ніж 15 років практики мною було захищено чимало громадян-позичальників банків шляхом:

 

 зменшення сум, що стягувались з позичальників;

 

 недопущення виселення з житла;

 

 скасування рішень третейських судів про стягнення боргу;

 

скасування виконавчих написів нотаріусів;

 

припинення поруки;

 

 відмови у задоволені заяви нового кредитора про заміну сторони;

 

відмови у задоволенні позову до «спадкоємця»-боржника банку.

 

Так, Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 29 липня 2016 року задоволено заяву ОСОБА_1, заінтересована особа: Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 24 липня 2015 року у справі № 586/15. Скасовано рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 24 липня 2015 року у справі № 586/15 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Суди погодились з доводами адвоката по спорам з банками Литвинця Ю.В, що Статтею 51 Закону України «Про третейські суди» та ст. 389-5 ЦПК України передбачений вичерпний перелік підстав для скасування рішення третейського суду, зокрема п.1 ч.2, справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до Закону. Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, рішення третейського суду постановлене з підстав невиконання укладеного 3 листопада 2006 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 кредитного договору № 06Ж226-К, за умовами якого, позичальник отримала від банку грошові кошти в сумі 15 000 Дол. на придбання нерухомого майна.

Оскільки, на час розгляду справи у третейському суді Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), то справа у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до Закону.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України 20.05.2015 року у справі № 6-64цс15 та у постанові Верховного Суду України  від 2 вересня 2015 року у справі № 6-856цс15.

 

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05.04.2017 відмовлено ПАТ КБ «ПриватБанк» у виселенні громадян (клієнтів адвоката Литвинця Ю.В.) з житлового будинку. Підставою для відмови у задоволенні позову було зокрема те, що

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та ч.3 ст. 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч.2 ст. 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, ч.2 ст.109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

За правилами ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ст.109 ЖК Української РСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду.

Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Згідно ч.1 ст.360-7 ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обовязковим для всіх субєктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висловлена Верховним Судом України, у постанові від 30.09.2015 р. у справі № 6-1892цс15, правова позиція свідчить, що відповідно до ч.2 ст. 109 ЖК України громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при звернені стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

У постанові від 11.11.2015 р. по справі № 6-1630цс15 ця правова позиція повністю повторюється. Зокрема, Верховний Суд України наголошує на необхідності надання особам, яких виселяють, іншого постійного жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду. При цьому, Верховний посилається на інші свої постанови, зокрема від 18.03.2015 р., від 10.06.2015 р. та від 01.07.2015 р., в яких викладено аналогічну правову позицію.

У постанові від 18 березня 2015 року (справа № 6-39 цс15) Верховний Суд України виклав наступну правову позицію: за змістом статей 3940 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у звязку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

З огляду на наведене,   суд дійшов висновку, що оскільки переданий ОСОБА_6 у іпотеку житловий будинок, загальною площею 57,80 кв.м., житловою площею 30,20 кв.м., який розташований за адресою: Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. ___, буд. ___ був придбаний не за рахунок кредитних коштів, отриманих ОСОБА_1, то  мешканці з нього не можуть бути виселені без надання  іншого жилого приміщення.

 

Крім того, рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 01.08.2016 відмовлено ПАТ «КБ ПриватБанк» у задоволенні позову про стягнення заборгованості з поручителя у сумі  53608, 40 Доларів США. Так, судом встановлено, що Статтею 546 ЦК України визначені види забезпечення зобов’язань відноситься й порука.

Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється  після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такого строку не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Виходячи з положень другого речення частини четвертої статті 559 ЦК слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено у судовому порядку у межах строку дії поруки, тобто упродовж шести місяців із моменту настання погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами  договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або із дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або із дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим, із настанням певної події, яка має юридичне значення, пов’язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію,  яка має неминуче настати (частина друга статті 251 та частина друга статті 252 ЦК України.

З спірного договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку після якого порука припиняється, а умова договору поруки (пункт 11) про його дію до повного виконання боржником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України. У зв’язку із цим підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, зокрема й застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред’явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Отже, порука — це строкове зобов’язання і незалежно від того, встановлений строк  її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Зважаючи на те, що банк не пред’явив до відповідача — ОСОБА_5  вимогу (позов) у строки та порядку, передбаченими Законом (ні після виникнення прострочення по сплаті чергового платежу, ні після 21.01.2013) — договір поруки № від __ року є припиненим.