Правовий висновок ВСУ щодо застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2015 року м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, в інтересах якої діє Головне управління юстиції у Чернівецькій області за дорученням Міністерства юстиції України, до про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Грецької Республіки за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2014 року громадянка Румунії ОСОБА_1, в інтересах якої діє Головне управління юстиції у Чернівецькій області за дорученням Міністерства юстиції України, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Грецької Республіки, у якому зазначала, що 2 січня 2009 року в м. Гура-Оцнітей (Румунія) зареєстровано шлюб між нею та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Афіни Грецької Республіки у подружжя народився син ОСОБА_3.
У грудні 2011 року ОСОБА_2 залишив спільне місце проживання і поїхав в Україну. З метою збереження сім’ї 14 травня 2012 року позивачка поїхала в Україну разом з дитиною для того, щоб знайти чоловіка. Протягом трьох місяців вони разом проживали в Україні, а 12 серпня 2012 року позивачка була вимушена повернутися до Грецької Республіки. Забрати дитину з собою не змогла, так як відповідач не дозволив їй це зробити. Досягти згоди в добровільному порядку щодо місця проживання дитини сторони не змогли. Рішенням Одноособового суду першої інстанції м. Пірей від 5 листопада 2013 року на ОСОБА_1 покладено тимчасову опіку над дитиною.
На даний час відповідач з сином проживають в Україні за адресою: АДРЕСА_1. Утримання дитини відповідачем в Україні без її згоди вважала протиправним, тому просила визнати незаконним утримування на території України неповнолітньої дитини – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, відповідачем; повернути неповнолітнього ОСОБА_3 до місяця постійного проживання в Грецьку Республіку за адресою проживання його матері: АДРЕСА_2. Якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку – зобов’язати ОСОБА_2 передати неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини на територію Грецької Республіки. Покласти витрати, пов’язані з поверненням дитини до Грецької Республіки, на позивачку. Допустити негайне виконання рішення у частині повернення дитини до Грецької Республіки.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суд Чернівецької області від 12 березня 2015 року, позов задоволено. Визнано незаконним утримування на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, ОСОБА_2 Повернуто неповнолітнього ОСОБА_3 до місця постійного проживання у Грецьку республіку за адресою проживання його матері: АДРЕСА_2. Якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов’язано відповідача ОСОБА_2 передати неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, матері ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини на територію Грецької Республіки. Покладено витрати, пов’язані з поверненням дитини до Грецької Республіки, на позивачку.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 12 березня 2015 року залишено без змін.
У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 3, 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі – Конвенція), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню.
Судами встановлено, що 2 січня 2009 року в м. Гура-Оцнітей (Румунія) був зареєстрований шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, за час якого в м. Афіни (Грецька Республіка) ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3.
Подружжя разом проживали з дитиною за адресою: АДРЕСА_3
12 травня 2012 року сім’я разом приїхала в Україну, де проживали протягом трьох місяців. У серпні 2012 року ОСОБА_1 повернулася до Греції, а відповідач з малолітнім сином залишився в Україні. Позивачка не надавала згоди на проживання сина в Україні.
Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 9 січня 2013 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, дитину залишено проживати з батьком.
У січні 2013 року мати дитини звернулася до Міністерства юстиції України відповідно до Конвенції про повернення дитини до держави її постійного місця проживання.
3 січня 2013 року позивачка звернулася із заявою про призначення опіки над дитиною ОСОБА_3, віком 2,5 років до Одноособового суду першої інстанції м. Пірей, відповідно рішенням якого від 5 листопада 2013 року було задоволено заяву ОСОБА_1 та покладено на неї тимчасову опіку над малолітньою дитиною – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження.
На даний час відповідач з сином проживають в Україні за АДРЕСА_1. Умови проживання створені належним чином. Дитина відвідує дошкільний навчальний заклад «Мерцішор».
Суд першої інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що обставини про належне піклування відповідачем, забезпечення дитини умовами проживання та належне піклування, свідчать лише про належне виконання відповідачем обов’язків батька, а заперечення ОСОБА_2 про загрозу своєчасного та гармонійного розвитку інтелектуальної сфери та особистості дитини у зв’язку з поверненням дитини до Грецької Республіки фактично зводяться до припущень.
Проте у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України суд виходив із того, що при вирішенні питання щодо повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Конвенції). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених статтями 13 та 20 Конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави.
Отже, наявна невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 3, 12 та 13 Конвенції.
Усуваючи зазначену невідповідність Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначає:
Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року була ратифікована Україною 11 січня 2006 року.
Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
За змістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
Відповідно до статті 12 Конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: що відвідує дошкільний навчальний заклад – садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв’язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.
Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
Суди попередніх інстанцій при розгляді справи не встановили, чи є постійне місце проживання ОСОБА_3 саме в Греції, а відтак чи підлягають дії положення Конвенції про повернення дитини, важливою умовою застосування якої є повернення дитини до постійного місця проживання в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування.
Окрім того, частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
Обов’язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.
Так, стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;
b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов до висновку, що посилання відповідача про існування загрози своєчасного та гармонійного розвитку інтелектуальної сфери та особистості дитини зводяться фактично до припущень.
Однак, судом не було взято до уваги, що неповнолітній ОСОБА_3 навчається у дошкільному закладі, згідно наданої характеристики від 21 жовтня 2014 року завідувача ДНЗ «Мерціщор» ОСОБА_4, у дитини наявна велика кількість друзів, здібна до навчання та швидко розвивається.
Згідно висновку за результатами психологічного обстеження, проведеного 15 березня 2013 року асистентом кафедри практичної психології Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича ОСОБА_5 повернення дитини до Грецької Республіки обумовить суттєве емоційне напруження у психологічному стані дитини та ставить під загрозу своєчасний та гармонійний розвиток інтелектуально-мнестичної сфери та особистості.
Суд вищезазначених посилань ОСОБА_2 не перевірив, оцінки їм не дав, підстав, з яких не бере їх до уваги, в рішенні не вказав, хоча вони мають значення для правильного вирішення справи.
За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись пунктом 2, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 січня 2015 року, ухвалу апеляційного суд Чернівецької області від 12 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий Я.М. Романюк
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема
Правова позиція
у справі № 6-1598цс15
Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року була ратифікована Україною 11 січня 2006 року.
Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
За змістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
Відповідно до статті 12 Конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: що відвідує дошкільний навчальний заклад – садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв’язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.
Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
Окрім того, частиною другою статті 12, частинами першою, другою статті 13 та статтею 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання.
Обов’язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.
Так, стаття 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання;
b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Суддя
Верховного Суду України Я.М. Романюк