Чи є характеристика на державного сулжбовця конфіденційною інформацією та чи віднесена вона до персональних даних?

Відповіді на ці, та не тільки, питання дав Запорізький окружний адміністративний суд, розглянувши резонансну адмінстратинвну справу за участю органу державної влади, інтереси якого представляв адвокат Литвинець Ю.В. та державного службовця.
Судове рішення цікаве тим, що подібних спорів (з приводу захисту прав громадян у сфері оборбки, зберігання поширення персональних даних) в Запорізькій області до цього не було! Далі наводиться текст Постанови по цій справі.

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2014 року о 14 год. 15 хв.Справа № 808/4754/14 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Шари І.В.

за участю секретаря судового засідання Пелеха С.І.

представників сторін:

позивача — ОСОБА_1

представника відповідачів 1,2 — адвоката Литвинця Ю.В. ОСОБА_2

відповідача -3 — Ящуренко С.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1, с. Басань Пологівського району Запорізької області до начальника головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Казачука Анатолія Васильовича,

до Заступника начальника головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Жмурко Світлани Олексіївни

начальника управління персоналу та організаційно-інформаційної роботи Ящуренко

Анни Євгенівни

про визнання дій незаконними

ВСТАНОВИВ:

23 липня 2014 року до Запорізького окружного адміністративного суду (далі — суд) надійшов адміністративний позов від ОСОБА_1 (далі — ОСОБА_1, позивач) до начальника головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Казачука Анатолія Васильовича (далі — Казачук А.В., відповідач-1), до Заступника начальника головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Жмурко Світлани Олексіївни (далі — Жмурко С.О., відповідач-2), до начальника управління персоналу та організаційно-інформаційної роботи Ящуренко Анни Євгенівни (далі — Ящуренко А.Є., відповідач-3), в якому позивач просить визнати дії відповідачів незаконними та винести відповідну ухвалу і передати її для подальшого розгляду до правоохоронних органів, Уповноваженої з прав людини в Україні.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що ним 17.07.2014 року в ході ознайомлення з матеріалами судової справи №808/2953/14 щодо адміністративного позову ОСОБА_1 підтверджено факт надання представником відповідача матеріалів і наявності в матеріалах судової справи характеристики на начальника управління ПФУ в Пологівському районі Запорізької області ОСОБА_1 Позивач вказує, що виходячи з викладеного, представник відповідача по адміністративній справі в судовому засіданні став володільцем службової інформації про особу, якою він не може володіти. Позивач вважає, що посадовими особами, державними службовцями головного управління ПФУ в Запорізькій області грубо порушено вимоги Конституції України, законів України «Про захист персональних даних», «;Про інформацію», «;Про доступ до публічної інформації», ПКМУ №731 від 25.05.1998 року, а саме не виконано і недотримано вимог згаданих законів і нормативно-правових актів що регламентують порядок збирання, зберігання, доступу до інформації, використання службової, конфіденційної інформації. Позивач зазначає, що це стало можливим завдяки тому, що керівником головного управління Казачуком А.В. не забезпечено належних організації і контролю за збереженням і використанням відповідної інформації, незаконо надано дозвіл на використання матеріалів особової справи начальника управління ОСОБА_1 третім особам. Позивач вважає, що заступником начальника головного управління Жмурко С.О. в порушення діючого законодавства перевищено свої службові повноваження щодо витребування у відповідній кадровій службі головного управління з особової справи документів, відповідних матеріалів, тиражування їх і надання їх третім особам. До того ж вважає, що начальник управління персоналу та організаційно-інформаційної роботи Ящуренко А.Є. грубо порушила вимоги вище згаданих законів України, ПКМУ щодо збирання, зберігання, тиражування, розповсюдження персональних даних, службової інформації щодо особи.

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі, просив задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача-1 та відповідача-2, а також відповідач-3 в судовому засіданні проти позову заперечили, просили відмовити у задоволенні позову у повному обсязі з підстав, викладених у письмових запереченнях. В обґрунтування заперечень зазначено, що в характеристиці зазначено лише рік народження (без дати так місяця народження), і за даними відомостями особа не може бути ідентифікована. Інші відомості, що зазначені в характеристиці, стосуються здійснення позивачем своїх обов’язків. Таким чином, як вказує представник відповідача-1 та відповідача-2, а також відповідач-3, відомості, які зазначені в характеристиці, взагалі не відносяться до конфіденційної інформації. Крім того звертають увагу, що ст. 11 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що підставами для обробки персональних даних є: згода суб’єкта персональних даних (надана позивачем 28.12.2011); необхідність захисту законних інтересів володільців персональних даних (характеристика надавалася в ході судового засідання для захисту інтересів головного управління за позовом позивача). Отже, на думку відповідачів, надання характеристики не є порушенням вимог законодавства щодо захисту персональних даних. До того ж, звертають увагу, що ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено право розпорядника інформації з обмеженим доступом на її поширення, якщо вона була правомірно оприлюднена раніше. Характеристика раніше вже надавалась головним управлінням під час розгляду справи за позовом щодо оскарження результатів атестації на виконання вимог суду (ухвала Запорізького окружного адміністративного суду від 16.12.2013 по справі № 808/9657/13-а). На підставі викладеного просили відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

У судовому засіданні, відповідно до ст.160 КАС України, проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи судом з’ясовано наступне.

Відповідно до посвідчення НОМЕР_1 від 09.08.2005 ОСОБА_1 є Начальником управління Пенсійного фонду України в Пологівському районі Запорізької області.

Судом встановлено, що в Запорізькому окружному адміністративного суді розглядалась справа №808/2953/14 за позовною заявою ОСОБА_1 до Начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Жмурко Світлани Олексіївни про визнання незаконним та скасування наказу від 11.03.2014 №2-с «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності» (а.с.41).

Судом з’ясовано, що представником Жмурко Світлани Олексіївни для долучення до матеріалів справи №808/2953/14 було надано службову Характеристику від 15.11.2013, складену щодо ОСОБА_1 (а.с.40), про що ОСОБА_1 дізнався 17.07.2014 в ході його ознайомлення з матеріалами адміністративної справи №808/2953/14.

Позивач, вважаючи, що відповідачами порушено вимоги чинного законодавства щодо збирання, зберігання, доступу до інформації, використання службової, конфіденційної інформації, — оскаржив їх дії до суду.

Вислухавши пояснення позивача, представників сторін, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд вважає, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити у повному обсязі, виходячи з наступного.

Частина 1 ст. 200 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає, що інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Згідно ч. 3 ст. 200 Цивільного кодексу України порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом.

За визначенням ч.1 ст. 1 Закону України «Про інформацію» №2657-XII від 02.10.1992 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Закон України «Про інформацію») інформація — це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Відповідно до ч.1 ст. 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

За приписами ст. 32 Конституції України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно ч.2 ст. 6 Закону України «Про інформацію» право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Частиною 1 ст. 7 Закону України «Про інформацію» встановлено, що право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.

Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію (ч.2 ст. 7 Закону України «Про інформацію»).

Частиною 1 ст. 9 Закону України «Про інформацію» передбачено, що основними видами інформаційної діяльності є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та захист інформації.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про інформацію» за змістом інформація поділяється на такі види: інформація про фізичну особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; інформація про стан довкілля (екологічна інформація); інформація про товар (роботу, послугу); науково-технічна інформація; податкова інформація; правова інформація; статистична інформація; соціологічна інформація; інші види інформації.

Згідно ч.1 ст. 20 Закону України «Про інформацію» за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом (ч.2 ст. 20 Закону України «Про інформацію»).

У ч.1 ст. 21 Закону України «Про інформацію» зазначено, що інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Частиною 2 ст. 21 Закону України «Про інформацію» встановлено, що конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

Відносини, пов’язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом.

За правилами ч.3 ст. 21 Закону України «Про інформацію» порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами.

Щодо тверджень позивача з приводу персональних даних суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист персональних даних» №2297-VI від 01.06.2010 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Закон України «Про захист персональних даних») цей Закон регулює правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв’язку з обробкою персональних даних. Цей Закон поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.

За визначенням, викладеним у ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних», персональні дані — це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Обробка персональних даних — це будь-яка дія або сукупність дій, таких як збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення персональних даних, у тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем (ст.2 Закону України «Про захист персональних даних»).

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про захист персональних даних» об’єктами захисту є персональні дані.

За приписами ч. 2 ст. 5 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою. Не є конфіденційною інформацією персональні дані, що стосуються здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень.

Згідно ч.5 ст. 6 Закону України «Про захист персональних даних» обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб’єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних» згода суб’єкта персональних даних — це добровільне волевиявлення фізичної особи (за умови її поінформованості) щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, висловлене у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди.

За визначенням, яке міститься у ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних», суб’єкт персональних даних — це фізична особа, персональні дані якої обробляються.

Пунктом 5 ч. 2 ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено право суб’єкта персональних даних пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних.

Суб’єкт персональних даних також має право вносити застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних під час надання згоди (п.10 ч. 2 ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних»).

Пунктом 11 ч. 2 ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено право суб’єкта персональних даних відкликати згоду на обробку персональних даних.

Частино1 ст. 10 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що використання персональних даних передбачає будь-які дії володільця щодо обробки цих даних, дії щодо їх захисту, а також дії щодо надання часткового або повного права обробки персональних даних іншим суб’єктам відносин, пов’язаних із персональними даними, що здійснюються за згодою суб’єкта персональних даних чи відповідно до закону.

Однією з підстав для обробки персональних даних є згода суб’єкта персональних даних на обробку його персональних даних (п.1 ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист персональних даних»).

З огляду на вищевикладене суд вважає за необхідне зазначити, що по-перше, позивачем 28.12.2011 було надано згоду на обробку персональних даних Головному управлінню Пенсійного фонду України у Запорізькій області (а.с.34).

По-друге, позивачем при наданні такої згоди не було внесено застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних.

По-третє, станом на час виникнення спірних правовідносин, позивачем не відкликано згоду на обробку персональних даних, та не пред’явлено вмотивовану вимогу відповідачу із запереченням проти обробки своїх персональних даних, доказів протилежного сторонами під час розгляду даної адміністративної справи не було надано.

Крім того, суд звертає увагу, що спірна Характеристика, складена щодо ОСОБА_1, взагалі не може бути віднесена до персональних даних, оскільки в Характеристиці зазначено лише рік народження ОСОБА_1, без дати та місяця народження, отже за такими відомостями особа не може бути ідентифікована.

Щодо інших відомостей, зазначених у такій Характеристиці суд вважає за необхідне зазначити, що ці відомості стосуються здійснення позивачем своїх службових повноважень та виконання посадових обов’язків.

З огляду на все вищевикладене суд вважає, що посилання позивача на Закон України «Про захист персональних даних» в обґрунтування позову та твердження позивача, що дана Характеристика належить до його персональних даних (а.с.2) — є безпідставним.

Також суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» №2939-VI від 13.01.2011 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Закон України «Про доступ до публічної інформації») визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Відповідно до ч.1 ст. 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

За приписами ч.2 ст. 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Згідно ч.1 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Частина 1 ст. 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначає конфіденційну інформацію — як інформацію, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, зазначена в частині першій і другій статті 13 цього Закону.

Розпорядники інформації, визначені частиною першою статті 13 цього Закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди — лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.2 ст. 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).

За визначенням ч. 1 ст. 8 Закону України «Про доступ до публічної інформації» таємна інформація — це інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.

За приписами ч.2 ст. 8 Закону України «Про доступ до публічної інформації» порядок доступу до таємної інформації регулюється цим Законом та спеціальними законами.

Частиною 1 ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація:

- що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;

- зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

Відповідно до ч.2 ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування». Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Згідно ч.2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Частиною 3 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше.

За правилами ч.3 ст.9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.

В судових засіданнях судом встановлено, що спірна службова Характеристика, складена щодо позивача, стосується його як державного службовця.

Частиною 2 ст. 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.

За приписами ч.3 ст. 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов’язані:

- надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

- використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом;

- вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб.

Отже, зі змісту частини першої статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» випливає, що публічна інформація отримується або створюється в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством.

Синтез цієї норми дає можливість зробити висновок про те, що під обов’язками суб’єктів владних повноважень, передбачених чинним законодавством, необхідно розуміти також обов’язки цих суб’єктів не тільки під час виконання владних управлінських функцій, а й інші обов’язки, в тому числі ті, що передбачені процесуальним законодавством.

Тобто на визначення інформації публічною не впливає те, при виконанні яких обов’язків суб’єктом владних повноважень вона отримана та яким законодавством ці обов’язки визначені.

У Рішенні Конституційного суду України у справі №1-9/2012 від 20.01.2012 зазначено, що «…Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) — це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім’ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини…Разом з тим відповідно до частини третьої статті 34 Конституції України здійснення прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя…Таке конституційне обмеження прав особи збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з положеннями пункту 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, в яких зазначено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві…Таким чином, Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб (абзац другий статті 5 Закону №2657), у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя, встановлене частиною першою статті 32 Основного Закону України…Враховуючи наведене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 63, 66, 67, 69, частиною першою статті 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України вирішив: 1.В аспекті конституційного подання положення частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України слід розуміти так: — інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язані з особою та членами її сім’ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною; — збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. 2.Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене…».

Отже, з огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, інформація у вигляді службової Характеристики, складеної щодо на ОСОБА_1, якою на його думку незаконно заволодів представник Жмурко Світлани Олексіївни під час розгляду адміністративної справи №808/2953/14, — є публічною інформацією, а саме службовою інформацією, проте не є конфіденційною інформацією.

Також суд дійшов висновку, що вказана інформація розпорядником інформації (відповідачами) була використана правомірно, оскільки службова Характеристика, складеної щодо ОСОБА_1, безпосередньо стосувалась розгляду справи №808/2953/14, була надана та долучена як доказ до справи.

З цього приводу суд також вважає за необхідне зазначити наступне.

В судових засіданнях позивачем зазначено, що службову Характеристику, складеної щодо ОСОБА_1, долучено до матеріалів адміністративної справи №808/2953/14 представником Жмурко Світлани Олексіївни, тобто представником відповідача у справі №808/2953/14.

Позивач посилається на те, що його службова Характеристика — це документ, який має знаходитись в особовій справі ОСОБА_1, та будь які-дії по використанню, розпорядженню службовою інформацією про державного службовця, яка зібрана, об’єднана в особовій справі державного службовця, — порядок зберігання, використання, обліку, руху особових справ — є виключною прерогативою керівника такого державного органу.

Відповідно до преамбули Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №731 від 25.05.1998 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Порядок №731) цей Порядок визначає перелік документів, що складають особову справу державного службовця (далі — особова справа), а також вимоги до їх оформлення, зберігання та обліку. В особовій справі відображається проходження державної служби, містяться біографічні та інші дані про державного службовця. Формування та ведення особової справи здійснюється кадровою службою органу, де працює державний службовець.

Відповідно до пункту 5 Порядку №731 «Порядок обліку та зберігання особових справ» особові справи державних службовців є документами для службового користування, які зберігаються у відповідно обладнаному приміщенні. Зберігання особових справ забезпечують працівники кадрової служби, які несуть відповідальність за додержання встановленого порядку обліку, зберігання і видачі особових справ. Порядок обліку та роботи з особовими справами встановлюється керівником органу виконавчої влади.

Згідно п.1 Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію, в Пенсійному фонді України та його органах, затвердженої Постановою правління Пенсійного фонду України №11-1 від 27.06.2002 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Інструкція №11-1), ця Інструкція визначає обов’язковий для Пенсійного фонду України та його органів порядок обліку, зберігання, використання та знищення документів, справ, видань, магнітних та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію (далі — документи). Перелік відомостей, який містить службову інформацію, в Пенсійному фонді України та його органах (далі — Перелік), затверджується наказом Пенсійного фонду України.

У пункті 33 Інструкції №11-1 зазначено, що до роботи із справами з грифом «Для службового користування» допускаються посадові особи, які мають досвід роботи та безпосереднє відношення до цих справ, згідно із списками, складеними департаментом організаційно-інформаційної роботи та господарського забезпечення або загальними відділом, а до документів — особи, які включені до відповідних переліків, що затверджуються Керівниками.

Пункт 34 Інструкції №11-1 говорить, що забороняється користуватися відомостями з документів з грифом «Для службового користування» для відкритих виступів або опублікування у засобах масової інформації, експонувати такі документи на відкритих виставках, демонструвати їх на стендах, у вітринах або інших громадських місцях.

Позивачем або відповідачами не надано доказів порушення п.34 Інструкції №11-1.

Суд вважає за необхідне зазначити, що вказані Порядок та Інструкція не є Законами, а є лише відомчими нормативно-правовими актами і поряд із Законами України носять лише інформативно-рекомендаційний характер, оскільки приймаються на основі та у відповідності до Конституції України та Законів України, отже Закони України мають вищу юридичну силу.

Вказане суд зазначає з огляду на наступне.

Як вже зазначалось вище, в судових засіданнях позивачем зазначено, що службову Характеристику, складеної щодо ОСОБА_1, долучено до матеріалів адміністративної справи №808/2953/14 представником Жмурко Світлани Олексіївни, тобто представником відповідача у справі №808/2953/14.

Серед основних засад судочинства, закріплених у ст. 129 Конституції України, зазначено змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У частині 1 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — КАС України) також закріплені принципи адміністративного судочинства, серед яких, зокрема, закріплено змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі.

Відповідно до ч.1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частина 1 ст. 49 КАС України встановлює, що особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права і обов’язки.

За приписами ч.2 ст. 49 КАС України особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов’язки.

Частиною 3 ст. 49 КАС України визначено коло прав осіб, які беруть участь у справі, серед яких, зокрема, передбачено право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів.

За визначенням ч.1 ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ч.1 ст. 79 КАС України письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи (ч.2 ст. 69 КАС України).

Частиною 1 ст. 71 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

За приписами ч.2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Частина 4 ст. 71 КАС України імперативно встановлює для суб’єкта владних повноважень обов’язок подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов’язку суд витребовує названі документи та матеріали.

Крім того, відповідно до ч.1 ст. 16 КАС України кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в порядку, встановленому законом.

Згідно ч.2 ст. 16 КАС України для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, встановлених законом, правова допомога може надаватися й іншими фахівцями в галузі права. Порядок і умови надання правової допомоги, права й обов’язки адвокатів та інших фахівців у галузі права, які беруть участь в адміністративному процесі і надають правову допомогу, визначаються цим Кодексом та іншими законами.

За правилами ч.1 ст. 56 КАС України сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

Представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність (ч.2 ст. 56 КАС України).

За приписами ч.3 ст. 56 КАС України представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону.

Частиною 1 ст. 58 КАС України передбачено, що повноваження представників, які беруть участь в адміністративному процесі на основі договору, на здійснення представництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю. Оригінали довіреностей або засвідчені підписом судді копії з них приєднуються судом до справи.

За приписами ч.5 ст.58 КАС України повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватися ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором про надання правової допомоги. До ордера обов’язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін.

Відповідно до ч.1 ст. 59 КАС України повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Розпорядження довірителя представникові, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, щодо ведення справи є обов’язковими для нього.

Згідно п.1 ч.1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» №5076-VI від 05.07.2012 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі — Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») адвокат — це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.

Пункт 2 ч.1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначає адвокатську діяльність як незалежну професійну діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Представництво — вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов’язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов’язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов’язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Пунктами 2, 3 ,7 ч.1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема: представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських об’єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом; збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою.

Відповідно до пунктів 1, 6 ч.1 ст. 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» під час здійснення адвокатської діяльності адвокат зобов’язаний: дотримуватися присяги адвоката України та правил адвокатської етики; виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством та договором про надання правової допомоги.

Адвокату забороняється без згоди клієнта розголошувати відомості, що становлять адвокатську таємницю, використовувати їх у своїх інтересах або інтересах третіх осіб (п.2 ч.2 ст. 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Згідно ч.3 ст.21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат забезпечує захист персональних даних про фізичну особу, якими він володіє, відповідно до законодавства з питань захисту персональних даних.

У ч.1 ст. 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» зазначено, що адвокатською таємницею є будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом, про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав) звертався до адвоката, адвокатського бюро, адвокатського об’єднання, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності.

Відповідно до ч.2 ст. 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» інформація або документи можуть втратити статус адвокатської таємниці за письмовою заявою клієнта (особи, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги з передбачених цим Законом підстав). При цьому інформація або документи, що отримані від третіх осіб і містять відомості про них, можуть поширюватися з урахуванням вимог законодавства з питань захисту персональних даних.

Частиною 3 ст. 22 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що обов’язок зберігати адвокатську таємницю поширюється на адвоката, його помічника, стажиста та осіб, які перебувають у трудових відносинах з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, а також на особу, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю. Адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання зобов’язані забезпечити умови, що унеможливлюють доступ сторонніх осіб до адвокатської таємниці або її розголошення.

Частина 1 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлює, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

За визначенням ч.2 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ордер — це письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об’єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.

За приписами ч.3 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.

Частиною 4 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що адвокат зобов’язаний діяти в межах повноважень, наданих йому клієнтом, у тому числі з урахуванням обмежень щодо вчинення окремих процесуальних дій.

В матеріалах адміністративної справи наявний Договір про надання правової допомоги №8 Ц-А/П від 25.04.2014, укладений між Жмурко Світланою Олексіївною та адвокатом Литвинцем Ю.В. ОСОБА_2 (а.с.32, 32-зворот).

Також у матеріалах адміністративної справи міститься Ордер Серія ЗП №008159 від 16.06.2014, виданий адвокатом ОСОБА_2 (а.с.31), та Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №787 від 29.04.2010, видане ОСОБА_2 (а.с.25).

Зважаючи на все вищевикладене, суд дійшов висновку, що дії відповідачів є законними та обґрунтованими, оскільки службову Характеристика, складену щодо ОСОБА_1, надано представнику Жмурко Світлани Олексіївни — адвокату ОСОБА_2 — для долучення в якості доказу у адміністративній справі №808/2953/14.

Крім того, суд звертає увагу, службова Характеристика ОСОБА_1 вже була оприлюднена позивачем під час розгляду адміністративної справи №808/9657/13-а, що підтверджується Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08.07.2014 у адміністративній справі №808/9657/13-а, оскільки у зазначеній постанові викладені певні частини такої службової характеристики, та надана оцінка такій Характеристиці як доказу по справі, а саме: «…Характеристика на ОСОБА_1, підписана заступником начальника Головного управління С. Камянченком та затверджена начальником Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Казачуком А.В…Суд першої інстанції надав правильну правову оцінку доводам позивача про те, що значна частина інформації, викладеної в характеристиці, носить необґрунтований, суб’єктивний, упереджений, неправдивий та бездоказовий характер…Так, встановлені обставини справи свідчать про те, що у складеній характеристиці ОСОБА_1 зроблено напис наступного змісту: «Категорично не погоджуюсь із характеристикою стосовно мене, викладеною в абзаці третьому характеристики. Відповідна інформація носить суб’єктивний і бездоказовий характер. Не можу прийняти умови, викладені в абзаці шостому, так як вважаю, що мої форми і методи управлінської роботи в повній мірі відповідають діючому законодавству»…» (а.с.35, 36-зворот).

Отже, з огляду на все вищевикладене, суд дійшов висновку, що начальник головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Казачук Анатолій Васильович, Заступник начальника головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області Жмурко Світлана Олексіївна, начальник управління персоналу та організаційно-інформаційної роботи Ящуренко Анна Євгенівна — діяли на підставі та у межах законів України, тому їх дії щодо виготовлення та надання копії службової Характеристики від 15.11.2013 (складеної на ОСОБА_1) з особової справи позивача, адвокату — ОСОБА_2 для долучення до матеріалів справи №808/2953/14 — є обґрунтованими та правомірними, тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Також суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що протягом усього судового розгляду справи, позивачем у судових засіданнях заявлялись в усній формі клопотання про винесення окремої ухвали у відношенні відповідачів, оскільки на думку позивача ними було вчинено злочин. Судом неодноразово зауважувалось позивачу, що винесення окремої ухвали судом — це є прерогатива та виключне право самого суду, а тому такі клопотання не можуть розглядатись як самостійні вимоги до позовної заяви.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно зі ст. 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Суд оцінивши докази, які є у справі, в їх сукупності приходить до висновку, що відповідачами доведено, правомірність та обґрунтованість оскаржуваних позивачем дій, тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, та, відповідно, такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 86, 158, 160-163,167 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 — відмовити в повному обсязі.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України, або прийняття постанови у письмовому провадженні — з дня отримання копії постанови, апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Якщо суб’єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п’ятиденного строку з моменту отримання суб’єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя І.В. Шара